Архімандрит Полікарп: Афон допомагає монаху підкручувати свої чернечі «гайки»

Архімандрит Полікарп: Афон допомагає монаху підкручувати свої чернечі «гайки» • 04.11.2019
Архімандрит Полікарп: Афон допомагає монаху підкручувати свої чернечі «гайки»

Архімандрит Полікарп: Афон допомагає монаху підкручувати свої чернечі «гайки»

Архімандрит Полікарп (Ліненко) є одним із перших пострижеників Києво-Печерської лаври після її відкриття як монастиря. Він прийшов до обителі у червні 1988 року і сьогодні є регентом братського лаврського хору і уставником Лаври. Про свої перші враження від Святої Гори, служіння на кліросі Пантелеймонова монастиря та знайомство із відомими афонськими подвижниками отець Полікарп розповів у бесіді з виконавчим директором Благодійного Фонду «Православний спадок України на Святій Горі Афон» Андрієм Усом. 

Фото: архів Андрія Уса 

 

- Отець Полікарп, Ви є одним із перших монахів Києво-Печерської  лаври. А коли у Вас відбулася зустріч безпосередньо з Афоном, із яким київська обитель має прямий зв'язок?

- Фізично?

- Фізично. Звичайно, що Ви читали про Афон, Ви чули про Афон. Але, коли перший раз Ви ступили на Святу Гору? Яка була перша зустріч із нею?

- Моя грішна нога перший раз ступила на святу афонську землю у 1998 році. Тоді Одеське пароплавство організовувало паломницькі поїздки кораблями Середземномор’ям. Зазвичай підходив корабель до Святої Гори, там домовлялися із Пантелеймоновим чи з іншим монастирем, ковчеги з мощами святих вивозили на корабель, біля них служили молебень, люди прикладались і монахи поверталися з ними назад. Якось у нас була така група, у якій керівники поїздки домовилися, щоб паломників вивезти у Пантелеймонів монастир. Грецька влада довго вагалася, чекали години зо дві на рішення. У процесі перемовин вирішили хоча б деяких паломників завезти у Пантелеймон. На човен посадили духівника групи – архімандрита Олексія. Коли вже човен був заповнений, керівник поїздок сів на носі човна і мене із собою взяв. Ось так я в перше потрапив на Святу Гору. Пізніше губернатор Афону змилостивився, спустили великого човна з корабля і всім чоловікам нашої поїздки дозволили заїхати на Афон.

Як пам’ятаю, тоді монастир був бідний, зруйнований. Ми зайшли до храму, нам винесли мощі великомученика Пантелеймона. Потім завели до братської трапезної, посадили, поставили на стіл різані кавуни, хліб, і особливо мені запам’яталося, що сам нині покійний ігумен отець Ієремія  великими алюмінієвими старовинним чайниками розносив і розливав нам вино. Мене охопила настільки велика радість, що я попросився вдарити у великий дзвін. Отець ігумен благословив. Ось так вперше мене зустріла Свята Гора.

 Коли вибігали назад до корабля, Велика Порта (головні вхідні ворота) не мала помосту, тільки щебінь був насипаний, ще й вантажними машинами усередину завозили будівельні матеріали. Мені хотілося привезти нашим людям якихось святинь з Афону, тому я, вибігаючи, ухопив жменю щебеню у кишеню. Той щебінь, по якому їздили вантажівки, і на якому було розлито мастило, я роздав людям. Пізніше одна жіночка приходить і каже, що вона поклала той камінчик з афонського щебеню біля ікон, і він три дні духмянів. Отаке благословення, отака віра у цю святиню була у нас всіх! До Святої Гори тільки трепетне відчуття, і скільки б разів туди не їздив, насолодитися тією благодаттю, тією святинею, тими устоями, чернечим життям до кінця неможливо. Я відчуваю, що Афон мені, як монаху, допомагає підкручувати мої чернечі «гайки», які тут, у цьому світі, послабляються…

Була у мене одна поїздка на Афон, яка запам’яталася. Ми планували заїхати на Святу Гору на три тижні, щоб від монастиря до монастиря походити, помолитися, у кожному монастирі переночувати, щоб до святинь приложитися, бо там в одному монастирі вранці виносять святині, а в іншому – ввечері. Але не встигли ми до Пантелеймонова монастиря зайти, як схопив мене регент - і до отця Макарія потягнув. У них на той час на правому кліросі був призначений новий регент, і йому не вдавалося керувати співаками. Тож мене поставили всі три тижні стояти на кліросі «От стражи утренеи до нощи» (Пс. 129:5) інструктором цього регента. Нас декілька разів тільки відпустили в інші монастирі. Ходив на послух з братією, на трапези ці три тижні. Дуже важко наприкінці було, ми дуже втомилися. Іще більше приклоняюся перед подвигом тих людей які там живуть, але поки ходив монастирями, дивився на тих монахів, то думав: «Боже, милостив буди мне грешному» (Лк. 18:13), що вони чернече звання носять, що я таке саме чернече звання ношу, але «Елико отстоят востоцы от запад» (Пс. 102, 12)», так їх спосіб життя відрізняється від мого. У них там труди, молитва, чотки, сповідь у духівника, правило, послух; вони там пітніють, каміння перебирають. І навіть час підкоряється чернечим уставам. Маю на увазі те, що в афонських монастирях діє візантійський час, і цей час особливий. Тобто, на Афоні навіть час іде за чернечими правилами, навіть така невпинна величина як час, яку тільки Бог може зрушити - підкоряється монахам. Мені тоді подумалось, що я живу в миру - то якісь сімейні проблеми доводиться вирішувати, то якісь хлопці чи дівчата приходять із питаннями, то батьки з дітьми... Думаю, чим же я схожий на афонських монахів? І тоді у мене в уяві виникла така картинка, що афонські монахи - як білі ведмеді, що живуть на північному полюсі. Цей ведмідь іде по снігу, сонце світить, хутро блищить; захотів якусь рибину - зловив і з’їв, царює він там! А я, такий самий білий ведмідь, тільки в зоопарку - такий нещасний, брудний, у плямах, сиджу за ґратами і дивлюсь на людей. Ось такий у мене склався образ. Тому, кожного разу, коли приїздиш до афонських святинь, коли лобом стукаєшся об хрест, який рівноапостольний Костянтин зробив і пішов проти Максентія, або коли поклоняєшся Поясу Божої Матері, чи бачиш нетлінне вухо святителя Іоанна Златоустого, у яке йому апостол Павел шепотів - ти відчуваєш зв'язок історичних подій, у тому числі й церковних, із проявом Божого промислу, Божого благовоління і Божої милості.

Поряд із цим, захоплює життя цих монахів - моїх ровесників, навіть тих хто молодші від мене, я не кажу вже про подвижників, які несуть подвиги по 60 років - які стяжали Ісусову молитву, і на небо підіймаються на крилах. Мене захоплює подвиг цих монахів, у яких ще діє плоть і кров. Вони бувають запальні, можуть посперечатися, але вони живуть там, вони подвизаються там і вони несуть подвиг афонської аскези. Тому, слава Богу, що у нас є Свята Гора Афон, куди ми можемо приїхати, підживитися благодаттю подвигів спочилих і живих агіоритів, поділитися нею з іншими людьми і далі нести свій подвиг.

- Ви згадали, що три тижні поспіль ходили на Афоні на клірос. Як відомий у Києві та в Україні уставник Києво-Печерської лаври, регент лівого кліросу, що можете сказати про богослужбові традиції Святої Гори? Ви багато разів були на панегірі Пантелеймонового монастиря, можливо, інших монастирів, чим приваблює людей, оця панегірна складова Афону?

- Мене приваблює і захоплює максимальне втілення уставних писань, які  святі отці колись складали, у життя. Приїздиш на Афон і бачиш увесь «Типікон» у його різноманітті  – живим і діючим у монастирях, скитах і келіях. Нам інколи доводиться штучно щось вигадувати, утреню ввечері служити, «Слава Тебе, показавшему нам свет» священик на утрені виголошує, коли паламар включає паникадило. А там утреня вранці, і возглас «Слава Тебе, показавшему нам свет» виголошується назустріч сонцю, яке сходить. Це все дуже захоплює…

- Тобто, для богослужбових традицій більше потрібна рідна стихія?

- Я навіть не знаю, може, і не традиціями це можна назвати. Бо вони не стільки виконують уставні особливості, скільки живуть ними.

- Іншими словами, на Афоні уставне життя відбувається по богослужбовій букві закону, чи цей устав для чернецтва є природнім, щоб вони розвивалися духовно?

- Мені здається, що там існує і живе дух. А вже «буква» там просто його фіксує і показує - на згадку для тих монахів, які прийдуть після них, і для нас, щоб ми щось від них могли почерпнути і втілювати у своєму житті.

- Ви згадували отця Ієремію, який Вам наливав із чайника чай. Ви із ним спілкувалися, яким він Вам запамятався?

- Ніколи не мав із ним спілкування, я його боявся.

- Чому?

- Підходиш до нього, благословення візьмеш, або він тебе помаже освяченим єлеєм, і більше нічого не потрібно. У його присутності відчувалась «присутність Божа». Згадуються слова із 2-го псалма: «Работайте Господеви со страхом и радуйтеся Ему с трепетом» (Пс. 2, 11).

- А отець Макарій, ви із ним товаришуєте, який він як духівник?

- Щоб багато не розказувати, думаю, можу обмежитися двома словами - «раб Божий». Відчувається те, що він чесний раб Божий, що він трудиться для Бога і для людей, і на цю роботу покладає стільки сил, що неможливо у людській природі знайти. Пам’ятаю, одного разу він взяв нас на панегір у Протат. Ми постояли там години три-чотири, тоді підходить отець Макарій і каже: «Ідіть у конак». Ми пішли, трохи відпочили, потім пішли на літургію, причастились, побули на обіді, повернулися у Пантелеймон. Єдина думка тоді була - дійти до ліжка, впасти і відключитися. Години дві я спав. Прийшов з архондарика у монастир, і зайшла мова про отця Макарія. А мені й кажуть, що він тільки-но пішов відпочивати. Тобто, він після панегіра, після нічної служби, яка тривала 12 годин, по приїзді у монастир ще трудився і виконував свій послух. Я був шокований тим, звідки у живої людини може взятися стільки сил для молитви і для роботи.

- Мені згадалася така історія. Владика Миколай Месагейський розповідав, що, коли приїжджав на презентацію своєї книжки, то преподобний Паїсій Святогорець мало куди ходив на панегіри, але ходив до Пантелеймонова скита, що біля Котломузького монастиря. Він прийшов, постояв на панегірі і після цього ще приймав людей. У нього монахи запитали, звідки у нього стільки сил. І він відповів, що коли йшов на панегір, то молився великомученику Пантелеймону, щоб він у кожного із паломників забрав сон, щоб люди могли помолитися, а він - менше спати. Я думаю, Ви погодитесь, що благодать Божа дає надлюдські сили людині, коли вона максимально наближається до Бога.

- Ви про преподобного Паїсія розповідаєте. Для мене це незбагненно! Коли ми у стихірах преподобним печерським співаємо «Покой телесный возненавидел», кожен раз не сприймає грішна душа ці слова - як можна зненавидіти тілесний спокій? А тут преподобні таке робили… І на Афоні є живі зразки цього подвигу.

- Декілька років тому у Вас почався новий формат паломництва. Ваші поїздки змінилися за змістом, Ви познайомилися із покійним отцем Фомою, отцем Іосифом, отцем Власієм, отцем Макарієм із Маруди. Це живе спілкування з такими монахами Вам допомогло? Вони взагалі іншої традиції, іншої ментальності, вони греки, а раніше ви мали спілкування із російськомовними монахами. До того, як ми піднялися на Святу Анну на Катунаці, у вас було спілкування з афонітами?

- За те, що у моєму житті відкрився новий пласт афонського життя, я тобі, Андрію, безмежно вдячний. Ми можемо вільно спілкуватися з афонськими келіотами. До того було лише спілкування із російськомовними монахами, а з грекомовними ми могли лише переглядатися, посміхатися один одному. Те, що з’явилась можливість безпосереднього спілкування із носіями традиції, що йде від святителя Іоанна Златоуста, від святителя Григорія Палами, безпосередньо їхньою мовою - це зовсім інший пласт, зовсім інше життя, яким  афонські монахи навчають нас любити всіх без винятку. Це спілкування дає користь і в монастирському житті, і для людей, які зі мною спілкуються, які через мене можуть отримати якісь поради, котрі я там почерпнув.

- Яким вам запамятався отець Фома? Він приїздив до України, ми декілька разів були у нього. Його називають «ангел пустині», він був настільки доброю людиною…

- Просто приїхали, просто зустрілися, просто поговорили, посміялися. Поговорили як зі своєю людиною, я не відчув ані вікової різниці, ані ментальної. Після його смерті, чим більше приїжджаю на Афон, тим більше відчуваю велич цієї постаті. Це, звичайно, був такий моноліт і такий старець, такий правильний афонський монах. Я дуже вдячний Богу, що в останній рік його життя мені вдалось побачитись із ним і потримати його десницю. І, коли ти стоїш біля його могили, він ніби знову щось розповідає корисне, привабливе і втішне, що не хочеться і відходити.

- Дійсно, його не вистачає нам. Зовсім інший отець Власій. Він відлюдник, пустельник, але і книжки пише у своїй маленькій келії. Ми, до речі, зараз готуємо видання однієї з його книг.

- Подвиг отця Власія - це взагалі для мене незбагнений спосіб життя, бо він відмовився навіть від афонського «комфорту» і несе особливий подвиг. Пам’ятається, колись люди почали запитувати у отця Власія: «А, що робити, коли купиш чи хату кращу, чи машину нову, а сусіди починають заздрити?». А старець відповідає у простоті серця: «Ну, а що ж тут такого?». Тобто, він не зрозумів навіть у чому проблема, чому тут заздрити. Я цим був шокований...

- Отець Полікарпе, останнє питання. Що для нас, для сучасного суспільства, є Афон? У нас є Єрусалим, є Києво-Печерська лавра, є безліч монастирів. Чому саме Афон магнітить нас? Чому, хто туди ступив, намагається постійно туди повернутися, ніби до своєї духовної матері, до духовного коріння? Люди тисячі років туди їздили, а що приваблює в Афоні сучасну людину – як монахів, так і мирських людей?

- Ми в житті їмо багато різних страв. Більше нас приваблюють наші улюблені страви, і серед них не всі однакові на смак - одні солодкі, інші солоні, а інші гіркі. Але вони приваблюють, і хочеться їх ще і ще їсти. Так і святиня: Єрусалим одне, Афон – інше. Різні обителі якусь різну благодать дають. Це  так, як апостол каже, що у кожного своє служіння:  рука своє робить, нога своє робить, око своє робить. Я думаю, якщо порівняти із Афоном Єрусалим, то можна сказати, що, в Єрусалимі - святиня, а на Афоні - життя. Тобто, на Афон більше їдуть люди, які, насичуючись святинею, втілюючи в життя заповіді Божі, стають виконувачами заповідей Божих у житті. І це настільки приваблює, що хочеться і хочеться приїжджати і дивитися. А як же потрібно жити по заповідях Божих? Так, щоб на прикладі тих подвижників навчатися і наслідувати цей подвиг. Як Шевченко казав, «золотого Тамерлана онучата голі», то щоб і ми були трішки подібні на ту християнську породу…